23 лютого, 2020
Привіт, любі! Бог робить щось чудесне в моєму житті!
Почну з початку. Ну не з самого початку, щоб вас не втомити.
Отож, коли мені було 17 років, то на аеробіці підвернула шию, і довелося пролежати кілька тижнів у дитячому травматологічному відділенні Обласної лікарні нашого міста. Одного разу, коли проходила лікарняними коридорами, то натрапила на дитяче онкологічне відділення. Пам’ятаю, що помолилася приблизно так: «Боже, допоможи цим діткам, і хай ні я, і ніхто з моїх рідних ніколи не опиниться в такому відділенні». Після того навмисне обминала ті двері, щоб навіть поглядом не зустрічатися з лисенькими дітками.
Пройшло більше 10 років, коли знову опинилася біля тієї «страшної» вивіски перед відділенням. Тоді Семік був ще в животику, мені довелося в Обласній лікарні здавати аналізи крові. Поки чекала результат, наревілася… І знову ж помолилася подібною молитвою.
Ще один доторк до онкохворих діток у нас був щовечора, коли ми молилися перед сном за них. Дівчата з нашої Церкви періодично скидали інформацію про стан здоров’я, потреби діток з цього відділення. Дуже поважала дівчат, бо вони щотижня відвідували хворих діток, інколи думала, щоб приєднатися. Та… боялася. Не хотіла. Гнала від себе ці думки. Це якось було вище моїх сил.
А третій раз опинилася уже по ту сторону вивіски, коли наш Тімік захворів…
А далі ви знаєте нашу Історію.
Кілька тижнів тому моя подруга почала відвідувати хвору дівчинку в цьому відділенні. Коли вона подзвонила, і розповідала як все пройшло, в моєму серці щось відбувалося… Плакала і казала їй, що не хочу туди йти, бо це «як ніби покласти руку на гарячий чайник – знаєш, що буде боліти, та всеодно кладеш на кип‘яток свою руку». Хоча, з іншої сторони, розуміла, що я по-особливому розумію цих мамочок, які там є.
Пообіцяла помолитися про це. Поклала слухавку. І почала молитися: «Боже, чи є Твоя воля, щоб я туди йшла?». В ту ж секунду перестала так молитися. Аж смішно стало з себе. Таке питати: чи є Божа воля іти туди, де біль, тривога, розпач, невизначеність… Попросила в Бога вибачення, за «такі» запитання. І через кілька днів, знову, уже в четверте, опинилася у відділенні.
А потім був Тімошкін День народження. І той подарунок, який ми всі зібрали. І ось, вже п‘ятий раз. Не могла дочекатися, доки закінчиться тиха година, щоб знову прийти у відділення. Заходила в палати, була з мамами. Плакала з тими, що плачуть. Раділа з тими, хто радіє. Вчорашній день ледь пережила, бо не ходила в лікарню. Та сьогодні вже не витримала, і знову пішла…
І вже про завтрашню зустріч домовилися.
Щось неймовірне відбувається! Вони стали частинкою мене. Лечу туди. Хочу бути поруч. Всі, і мамочки, і дітки, такі рідні стали!
Звісно, щоразу від перебування там мрія про будівництво Християнського дитячого онкологічного центру, ще більше і глибше укореняється в моєму серці. Ця мрія стає якоюсь живою. Набирає обрисів і осмислення!
Господи, як же ж ти чудесно трансформуєш серце!
Друзі, помоліться про наших нових хвореньких маленьких друзів: Катюша, Давидко, Даринка, Марійка, Софійка, Андрійко, Анічка, Віола, Танюша. І про їхніх батьків. І про персонал. І про нашу Мрію! Нехай буде прославлений Господь Ісус Христос через життя кожного із нас!